«Кожній жінці книгу»

В стародавньому Римі існував жіночий день, який відзначали матрони. Цього дня матрони - вільно народжені жінки, які перебували у шлюбі, отримували від своїх чоловіків подарунки, були оточені любов'ю та увагою. Рабині також отримували подарунки і, окрім цього, господиня будинку дозволяла невільницям цього дня відпочивати. Вдягнені в гарний одяг, із запашними вінками на головах, римлянки приходили в храм богині Вести - хранительки домівки.

Ініціатором святкування теперішнього Міжнародного жіночого дня була Клара Цеткін. Історична подія, що припала на цей день і пов'язана зі спробою жінок заявити про свої права, - марш протесту нью-йоркських ткаль 8 березня 1857 року. 

В переддень цього свята в Глибоківській сільській бібліотеці пройшов дівочий квест «Кожній жінці книгу» та майстер клас  з виготовлення сувенірів «Сюрприз для мами». По закінченню свята кожний користувач взяв із собою улюблену книгу та подарунок для матусі зроблений власними руками.

«…і мови нема без народу,

і народу без мови нема»

Кожного року 21 лютого увесь світ відзначає Міжнародний день рідної мови.

Мова — це історія народу, його світогляд, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції кожного етносу. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу.
Мова функціонує і розвивається тільки в людському суспільстві. Це найважливіший засіб спілкування людей і пізнання світу, передачі досвіду з покоління в покоління.

Сьогодні, згідно Статті 10 Конституції України «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Наша мова є рідною майже для 50 мільйонів чоловік. 

«Дорогі читачі!

Українською мовою розмовляли наші діди та прадіди, а матері та бабусі співали колискові! Народ наш сміявся і плакав рідною мовою. Шануйте і любіть рідну мову, піклуйтеся про неї, захищайте, розкривайте для себе її велич й могутню силу. Збережіть її в усій чудовій красі для себе й наступних поколінь!».

З таких слів розпочалася година спілкування в Глибоківській сільській бібліотеці, яку спільно з завідувачкою бібліотеки провела вчитель української мови Вікторія Андріївна.

«Вічна слава безсмертю Хоробрих»

Їх назвали Небесною сотнею – українців які загинули у Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади у власній державі, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей. За цю самопожертву українці їх канонізували – за велінням серця долучили до сонму Небесного воїнства на чолі з архистратигом Михаїлом, аби захищали країну від лиха, пильнували й оберігали її з небес… .

20-го лютого Глибоківська сільська бібліотека теж долучилася до вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні. Бібліотекар Реіляну С. В. протягом дня провела  ряд хвилинок пам'яті для користувачів бібліотеки.

Казочки для Аліси

Діти, а дуже часто і дорослі люблять казки. Чому? Тому що у казці добро завжди перемагає зло, вони щасливо закінчуються, у казці існує те, чого бракує в реальному житті.

Про звичайні і незвичайні пригоди, що сталися з дівчинкою Алісою, розповідає у своїй книзі «Аліса у Країні Чудес» англійський письменник Льюїс Керрол. Саме по цій казці в Глибоківській сільській бібліотеці пройшла літературна година «Казочки для Аліси» для дітей молодших класів. Діти із задоволенням послухали уривки з казки та самі інсценували найулюбленіші моменти з пригод Аліси в країні Див.

 Слід зазначити, що цю казку читають люди різного віку, і вона й до сьогодні викликає неоднозначне ставлення.

На перший погляд, у казці багато нісенітниць. Це пояснюється багатьма причинами. По-перше, своєрідністю твору. Історія про Алісу починається як повість, а потім переходить у казку. А у фіналі твору читач дізнається, що все написане просто наснилося Алісі. «Сон» дівчинки — це композиційний прийом, який допоміг авторові ввести героїню у казку.

На жаль, дорослі, заклопотані своїми проблемами, не завжди помічають дива, що існують у житті. За казковим королівством, зображеним Льюїс Керролом, видніється Англія з її законами, судом, королівською владою, — усе те, що створили дорослі.

Королівський двір постає у вигляді колоди карт. У карти, як відомо, грають, їх тасують. Отак і королева на свій розсуд грала своїми підлеглими. Тобто життя — це складна гра, у якій завжди одні виграють, а інші — програють. Усі люди різні, як і мешканці Країни Чудес: Королева — зла, знервована, Миша весь час ображається, Гусінь — гонориста, Грифон і Черепаха — роздратовані, Чеширський Кіт завжди усміхнений.

У тексті багато дивних речей, віршів. Але вони є дивними лише з точки зору дорослих. Оскільки їх засмоктало божевільне життя і вони втратили чистоту поглядів, думок, уміння дивуватися і вірити в чудо.

Казка Льюїса Керрола змушує дорослих зупинитися і побачити незвичайне у звичайному. А дітям допомагає розвивати фантазію, уяву.

Коли перегорнута остання сторінка твору, завжди залишаються роздуми над нею, над тим, як ми живемо, якими слід бути. Отже, автор достукався до найпотаємніших глибин душі читача. А це і є найголовніше.

Волі народної дзвін

«Волі народної дзвін»

До дня пам’яті героїв Крут в Глибоківській сільській бібліотеці була оформлена книжкова виставка «Волі народної дзвін», також бібліотекар Реіляну Сніжана підготувала коротеньку інформацію про цей день для користувачів своєї бібліотеки.

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Їх було триста – студенти та гімназисти. Проти них були тисячі – солдати, фронтивики та матроси більшовицької армії. Нерівний бій. Бій під Крутами, який на декілька днів віддалив захоплення Києва. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна рота (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала.

Січень 1918 року. На столицю України насуваються озброєні до зубів більшовицькі орди під командуванням колишнього царського генерала Муравйова. Київські студенти та гімназисти, прагнучи захистити молоду Українську державу, організували Курінь січових стрільців, щоб дати гідну відсіч загарбникам.

Курінь, що налічував 300 душ, складався із студентів Українського народного університету, Університету Святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Захисники, пройшовши лише семиденну військову підготовку, без сумнівів і вагань вирушили в похід проти російської армії на станцію Крути, що розташована на залізничній лінії Москва – Бахмач – Київ.

П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя, під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених – розповідали очевидці тих трагічних подій.

28 студентів потрапили в полон. Муравйовці цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну „Ще не вмерла Україна”, що його першим заспівав гімназист Григорій Пипський. Пролунала недовга кулеметна черга… В загальному бій під Крутами тривав 3 дні. 29 січня було вбито останнього з трьохсот крутівських героїв. Більшовицькі кати заборонили місцевим селянам поховати за християнським обрядом тіла захисників Києва, залишивши їх на засніженому полі.

Київ було захоплено у лютому, а вже у березні столицю УНР було звільнено.

Тільки тоді почали розшукувати тіла молодих людей, які загинули під Крутами. Вдалося знайти лише 30 скалічених тіл юнаків, більшість з яких урочисто поховали у братській могилі у Києві на Аскольдовому цвинтарі.

„Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”, — сказав Президент УНР Михайло Грушевський під час поховання героїв.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. „Понад все вони любили свій коханий край”, — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися – невмируща. Вічна їм слава.

«Голокост – невиплакані сльози людства»

У 2005 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 60/7 "Пам'ять про Голокост", що проголосила 27 січня Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту. Україна приєдналася до цього документу у 2012 році та вперше скромно відзначила Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту

Офіційно визнано, що від 5,5 до 6,1 мільйони євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Три мільйони осіб було вбито в газових камерах, близько двох мільйонів розстріляно, інші були вбиті іншими методами, померли від голоду, виснаження, примусової праці або екстремальних життєвих умов, в яких вони були змушені перебувати.

На сьогодні, Голокост - це уособлення людських страждань і абсолютного зла, універсальний символ травматичної події для всього людства. Зараз чимало із сучасників, батьки і діди яких не мали жодного відношення до винищення єврейського населення під час Другої світової війни мають сильні та емоційні спогади про нього.

До цієї сумної дати в Глибоківській сільській бібліотеці пройшла історична хвилинка «Голокост – невиплакані сльози людства» з учнями 8-9-х класів. На допомогу бібліотекарю прийшла вчитель історії Монастирліу В. А., яка розповіла про одну з найстрашніших сторінок в історії людства.

День Соборності на відстані часу

«День Соборності на відстані часу»

22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, відзначається День Соборності України.

У сучасному українському національному календарі дата 22 січня посідає одне з провідних місць і має глибокий символічний зміст: одвічної мрії українців на вільне життя в самостійній соборній незалежній державі. 22 січня 1918 року Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель, в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу. У тексті Акту Соборності утверджувалось: «Однині на всіх землях України, розділених віками – Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні – буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка». Однак об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акту злуки більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина - Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час - автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності. З того часу в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щорічно.

Глибоківська сільська бібліотека теж долучилася до цієї визначної дати та провела  бесіду «День соборності на відстані часу».